Шість ілюзій України

 
 
 

Степан Гавриш

доктор юридических наук, 1-й зам.секретаря СНБОУ 2008-2011, народный депутат Украины 1998-2007

Українці важко вчаться справлятися із своєю державою
Шість іллюзій України

Відсутність тривалої державотворчої генетичної пам’яті, фантомні болі «єдиного радянського народу» і брак ідейної єдності перетворюють національну історію на суцільні випробування. Протилежні за логікою і цілями два референдуми 90-х, бездарна, тупа  відмова від ядерної зброї, фатальна олігархізація всього життєвого простору, втрата орієнтирів у ставках на несамостійних, слабких, без державницько-моральних принципів, корумпованих, віддалених від національної ідеї та державницької стратегії лідерів, часто протилежних між собою, до позиції не тільки більшості виборців, але й у здатностях управляння країною, схоже на якесь містичне прокляття. 

Жоден з президентів не став правонаступником попереднього, що руйнувало не лише тяглість влади, але й підривало державну стабільність і унеможливлювало стратегічні реформи. Не маючи твердих переконань, зрілої, адекватної, інтересам більшості українцям ідеології, головні національні поводирі жили та продовжують існувати якимось особливими, невідомими нікому власними переконаннями. Суб’єктивізацією, іноді, всіх процесів розвитку країни, міфами й ілюзіями. Неорадянські самостійники, червоні директори, європейські мрійники, патрони клану, підступні та цинічні олігархи й піар-лідери. Жахлива бінарна суміш. При зіткненні – вона вибухала. Іноді Майданами. Решту - великими бульками, які беззвучно розсипалися. Це одна з головних причин, чому Україна застигає у важкій смолі, яку ж сама виробляє. Маючи величезний досвід демократичних змагань, разом із тими ж Майданами, вона ледве не остання (130 місце) за індексом демократичних свобод. 

Ми – жертва тотальної олігархізації і приречені реципієнти Заходу. У всьому. Примусивши Майданом Януковича відмовитися бути президентом, тут же боязливо і підло здали зеленим чоловічкам Крим. А терористам – половину Донбасу. Маючи одну з кращих промислових та аграрних індустрій у Східній Європі, залишилися постачальниками сировини і напівфабрикатів. На дні доданої вартості. Володіючи одною з найбільших науково-дослідних баз на теренах СРСР, майже цілком залежимо від імпорту наукомістких технологій та товарів. І, нарешті, за 30 років Незалежності ми так і не спромоглися переконливо стати на шлях Західного способу життя, перетворивши корупцію у фактично легальну форму управління країною і відносин між владою та виборцями. 

   Сукупність цих факторів змушує основних владоносців жити ілюзіями, створювати марево нереального майбутнього, маніпулюючи мізками вічних гречкосіїв. 

   Ілюзія перша. Україна може вижити тільки тоді, коли вона буде нейтральною, позаблоковою. Мостом між ЄС і Росією. Найбільш небезпечна омана. Вона вже віддала Москві 8% суверенної території. У цьому, новому  випадку українці прикінцево втратять свою державу і будуть поглинуті сучасною Росією. Історія нейтральності Фінляндії, Швеції та Австрії немає нічого спільного із ідеєю «українського нейтралітету», оскільки виникла і була забезпечена принципово іншими історичними умовами та обставинами. 

  Ілюзія друга. Україна може добитися миру із Росією, якщо відмовиться від планів щодо вступу в НАТО. Проте, Північноатлантичний альянс, навіть при відсутності в ньому членства України, є єдиним і достатньо надійним гарантом державності українців. Навіть зупинення дискусії щодо курсу в НАТО може стати причиною швидкої десуверенізації країни, втрати нею політичної самостійності і суб’єктності та територіальної цілісності. Коливаючись у цій стратегії, ми, хочемо чи не хочемо цього, підтримуємо російський наратив про неподільність безпеки, яким грубо маніпулює Москва. У відповідь українські державні лідери жодного разу не заперечили, що право націй та народів на самовизначення, територіальну державу і національний суверенітет мають абсолютний пріоритет над будь-яким режимом безпеки, який може бути пов'язаний тільки із правом на самооборону та захист переважного права народу на самостійне існування. 

  Ілюзія третя. Небезпечною і непрацюючою є доктрина попереднього і нинішнього президентів, що єдиним способом вирішення питання про державний суверенітет і відновлення територіальної цілісності є виключно мирна дипломатія та прямі переговори з президентом РФ Владіміром Путіним. Проте, за 8 років реальної війни Росії з Україною подібну логіку не тільки не підтверджують, але й і показують, що саме модель мирної дипломатії, яку мантрують в Києві та ЄС, створила ще більше реальних загроз і призвела до можливості широкомасштабного вторгнення в Україну та її колонізації. Українське «вмиротворення» агресора полягає у досить примітивних маневрах в неконвенційних переговорах з Москвою, з одного боку, і постійному підштовхуванню Заходу до тиску на Кремль санкціями, погрозами, обмеженнями і жорсткою дипломатією. З другого боку. Сама ж українська влада намагається уникати більш рішучих стратегій у протидії агресивній політиці РФ. Очевидно, що Україна не може вдатися до будь-якого воєнного способу звільнення своїх територій від окупацій. Але вона може змусити зробити це Росію під тиском інших дієвих інструментів. Наприклад, звернутися у будь-який міжнародний суд щодо відповідальності Росії за невиконання Будапештської угоди, підписаної президентом Єльциним. Разом із Великим договором 1997 р. і ще десятком двосторонніх угод. З прямими  гарантіями територіальної цілісності України. Або, використовуючи ООН, визнати Росію воюючою стороною, агресором, окупантом, надаючи постійно докази її воєнної активності на території України та вимагаючи створення відповідного Трибуналу. Натомість, український лідер постійно заявляє про стратегію завершити війну з Росією на особистій зустрічі із президентом Путіним. Останній, у своїх історичних дописах, разом із іншими своїми очільниками, писав про нездатність українців мати власну державу, про історичну помилку щодо існування України та її народу, який є лише «частиною російського». З іншого боку, це дезавуює не лише суспільство, але й українських союзників, які, нарешті, вступили у війну з Владіміром Путіним. 

  Ілюзія четверта, пов’язана з пропагандистським меседжем, що Захід посилює паніку, відлякує інвесторів, оскільки Росія не збирається нападати на Україну і не має достатніх угрупувань для неминучого вторгнення. Це, як би там не було, розколює єдиний з Україною фронт більш рішучого та активного протистояння підготовленій війні проти українців. Всі, без виключення, Західні уряди щодня говорять про можливе вторгнення найближчим часом московських військ або нанесення по Україні важких локальних ракетно-бомбових ударів. Посилаючись на всі можливі технічні, оперативні та аналітичні дані. Можливо в Києві не зрозуміли, що Західний альянс на чолі з президентом Байденом вийшов із глобального нейтралітету і почав наступ на Росію. Тими ж способами і методами, які вона використовувала до цього, атакуючи Україну і Захід. В принципі, ми бачимо прообраз світової війни нового покоління. Безконтактної. Головною зброєю виступає інформація. США та НАТО побачили в зухвалому ультиматумі Владіміра Путіна готовність до силової операції проти Західної цивілізації через потужну воєнну операцію на Україні. Поряд із ядерною, найсильнішою зброєю Кремля був страх. Обама, Меркель, Олланд саме тому намагалися триматися осторонь в білих рукавичках. Хоча й на користь Росії. Розгублений Женевою Байден прийшов до висновку зупинити силову ескалацію Москви і змусити її саму  включити в зовнішню політику страх. Щоденне розкриття внутрішньої кухні західних спецслужб, аналітичних центрів і ситуативних груп для журналістів і глобальних ЗМІ з призначенням дати вторгнення в Україну, перетворило глобальний метапростір в унікальну, суперефективну воєнну машину, яка щодня важкими гусеницями страху їздила по кабінетах лідерів світу. Головне по Кремлю і мізках оточення глави Росії, яким погрожували надзвичайними санкціями. Врешті – повною ізоляцією за іранським типом. Владімір Путін на певний час відступив. Але, оскільки, він проводить зовнішню політику, як і внутрішню, в силу специфіки своєї підготовки і знань, як вид спецоперацій, то уникаючи повної поразки, почав перегрупування, переформатування воєнних сил. Тому, що інших можливостей у нього немає. Ця війна, якщо Москва не капітулює, не швидко завершиться. Українцям вкрай потрібно політичне лідерство президента у спільних діях із союзниками щодо тиску на Росію. Це вже не м’яка, а силова дипломатія. Вона єдина на цьому етапі може не допустити гарячої війни. Тим паче, що абсолютна більшість українців на стороні Західного альянсу. Вихід із цього поля Глави держави, може швидко перетворити у кульгаву качку із повною втратою права на лідерство. Варто також зрозуміти, що неминучість війни Росії проти України не тільки не знята з порядку денного, але може набути нових оперативно і стратегічно прихованих дій та провокацій. Поле битви визначено: Росія проти США і НАТО в Україні. Союзники намагаються якомога швидше перетворити Україну у воєнну державу із власною спроможністю протистояти агресору, компенсуючи значною фінансовою допомогою існуючі можливі збитки від війни. Але якщо Росія вдасться до будь-яких воєнних операцій на території України, Захід готовий нанести по ній вражаючий кінетичний удар у сірій зоні. Тобто, так послабити її фінансову та економічну систему, зруйнувавши основні ринкові ланцюги імпорту-експорту, які можуть розірвати Росію на шматки. Ну, що ж, ядерну зброю США завжди викуплять у нових суб’єктів-спадкоємців. 

   Ілюзія п’ята. Мінські угоди. Таємна оборудка між Петром Порошенком і Владіміром Путіним. З метою знищити, знівелювати, дискредитувати Будапештський меморандум. З повним меню гарантій Україні у зв’язку з відмовою від третього ядерного арсеналу у світі.  Путін вважає Майдан у Києві державним переворотом, але, при цьому, визнав Петра Порошенка легітимно обраним президентом, направивши на його інавгурацію посла Михайла Зурабова. Можливо в цьому і є ціна Мінських паперів, підписаних з українського боку відставним президентом, (без будь-яких директив та офіційних повноважень). Викинувши, по суті, із переговорного процесу Крим, юридично поставивши під сумнів агресію Росії та створивши умови підписами бойовиків, під згаданими паперами, факт громадянської війни між українцями. Мінські папери так складені, бо Петро Порошенко боявся звинувачення у зраді, що обидві сторони, Україна та Росія, читають їх, ніби, з різних текстів. Домовитись не можуть і ніколи згоди не дійдуть. Це вже не тупик, а нова серйозна загроза. По-перше, чим дальше Україна не буде погоджуватись з вимогами Росії виконувати саме її текст «мінських паперів», то Москва буде застосовувати все більш жорсткі та силові підходи до примушення Києва. Із  залученням до цього традиційних симпатиків «Нормандського формату». Врешті, Москва може заявити: або війна, або ви виконуєте Мінськ на наших умовах і в переговорах з бойовиками. Можливо в Офісі президента є ідея підписати «третій Мінськ». Але вона не тільки ризикована потворством тероризму і гібридизації міжнародного права, а швидким войовничим розколом суспільства. Більшість точно буде проти. По-друге, широкомасштабна підготовка до війни з Україною, блокування українських портів в Чорному та Азовському морях воєнною організацією Росії, цілком можна розглядати як замах на початок реальної війни. Це ідеальний привід, можливість вийти із Мінських угод і звернутися в РБ ООН про виконання гарантій Україні Росією, які прийняті нею в Будапештській угоді. На час розгляду відсторонити Росію в участі з питань України, створити Міжнародний Трибунал. І далі – за відомим планом.

   Росія у десятисторінковій відповіді США і НАТО цілу главу приділила Україні. Із неї очевидно, що ані Крим, ані Донбас сьогодні Росію вже не цікавлять. Тепер вона претендує на всю українську державу. З її народом. За правом сильного на континенті. Волотильність влади у цій ситуації лише посилює невизначеність та загрозу силового захоплення України.  По-третє, стратегія США і НАТО протилежна філософії Парижу та Берліна. Перші – вступили в силове протистояння з Росією і йти до кінця, другі – намагаються не бачити загрози захоплення воєнною силою України і наївними чи позірними увіщуваннями хочуть переконати Владіміра Путіна зайнятися Донбасом. На цьому тлі вони готові жертвувати вибором українського народу і якимось чином переконати його «фінляндизуватися», не приймати в НАТО і, напевно, членом ЄС. Та залікувати «травми Росії», отримані від розширення Північноатлантичного альянсу. Тому, підтримка пріоритету Мінських паперів та орієнтація на кволих нормандців може бути певною лінією розколу і в середині Євроатлантичного альянсу. Київ може втратити не тільки союзників та друзів, але й симпатію глибинної американської держави, яка за відданість і стремління до свободи завжди може запропонувати йому навий «план Маршала». Більше ніхто. 

   Ілюзія шоста. Потрібно припинити керувати державою за допомогою навіть самих ефективних піар-технологій. Перед президентом стоїть три основних завдання: відновити дієздатність держави в умовах втрати нею частини суверенних територій, перетворити владу в прагматичну інженерну команду, яка розвиває та будує, але не займається самовиживанням в ім’я збереження і знайти стратегію національного розвитку в умовах прогнозованої тривалої агресії Росії проти України та готовності Західної цивілізації допомогти українцям зберегти державність, самоідентичність та етнічну єдність з європейськими народами. 

Copyright © 2004-2022. Новости Украины - From.UA

Официально зарегистрированная торговая марка.

При полной или частичной републикации материалов гиперссылка на http://from.ua/ обязательна.
Если вы являетесь правообладателем фото или иных материалов, которые размещены на нашем сайте, и возражаете против их использования, сообщите нам об этом по адресу redakcia@from.ua.
Редакция не несет ответственности за содержание рекламных баннеров и информеров.